ШКОЛА ВИЖИВАННЯ ВІД ДРОЗДОВА

 

ШКОЛА ВИЖИВАННЯ ВІД ДРОЗДОВА

© ТСН.ua

Роман "№1" Дроздова – це своєрідна притча про вихід одинака з людської подоби в космос суспільства.

Попри те, що з нашого "проклятого" минулого вийшли всі наші щирі патріоти з 70-х, 80-х і 90-х, писалося про нього здебільшого, як про "золоте" – бо дитинство. І ніхто не критикував юні роки за "окупаційного режиму". Якось так, знаєте, все про подрані колготи, піонерські лінійки, книжки-іграшки та іншу ностальгію "за справжнім", з чого несподівано виросли наші щирі патріоти. А ким вони були до того, цікаво? Натомість лише у двотисячних, перестрибнувши через непевної свіжості "національний" досвід попередників, які досі з лекціями про калинову сопілку виступають, дехто роззирнувся – та й прокляв це  болото.

Це зробили саме молоді, на яких була єдина надія в 90-х, бо їхні батьки, як писав Юрій Тарнавський в поемі "У ра на", "просрали Україну сидячи за клунею комунізму". І дивно, що в 2000-х знову взялися клясти це "болото", адже якщо це вже зробили їхні "калинові" попередники, то якого біса знову цим перейматися? Тим не менш, автор роману " № 1" Остап Дроздов переймається. Тобто пише про те, що зробив. Наприклад, сказав "ні" цілому класові посіпак, які завжди казали "так" довколишньому режимові. Навіть вже у 90-х, уявляєте? Бо річ не в "незалежності" чи ще якій "революції гідності", оскільки мова не про час, який все спише, а про місце, де ти народився. "Я не раз проклинав країну свого походження і пересвідчувався, що вона ніби придумана небесами як експериментальний полігон для випробувань цивілізаційного трешу на живих людях", - ділиться своїми думками герой роману.

 

А що ж у цій країні, крім суцільної зради ідеалів? Здебільшого "вічно старі люди, які ніби змагалися між собою, хто кого поховає першим, хто на чиїх поминках з'їсть фаршировані перці", а з молоді "егоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни".

З одного боку, суть такої прози була висловлена в 90-х мізантропом Степаном Процюком і його ідейною колегою Наталкою Сняданко (хоч яка дивна ця сполука, коли згадаємо, що вона   написала   кумедну   книжку   про

дівоче дорослішання в стилі "Курсу виживання для підлітків" Ді Снайдера). Отже, цитуючи першого автора, це світ, де править "цар-долар", і де, за свідченням вже другої авторки, "самотні збоченці дрочать перед екранами своїх "філіпсів"". Причому сказано це було, відповідно, про українське та європейське суспільство, натомість у " № 1" Дроздова – все це поєдналося вже тільки в нашому суспільстві.

Отже, починалося все зі школи, коли автора-героя, побитого вчителькою, виставили посеред класу, і всі в один голос заявили, що він сам вдарився об стінку. Продовжилося сповіддю п'яної студентки, яка зламала життя викладачеві, що нібито вимагав у неї сексу за залік, а насправді нічого такого не було, простий розіграш. Ну, а завершення, любі друзі, не буде, і роман Дроздова – це така собі притча про вихід одинака з людської подоби в космос суспільства – школи, роботи, загалом "дорослого" життя.

Від банальності цей роман-памфлет рятує те, що в ньому читачеві пропонують не велику публіцистичну статтю моралізаторського кшталту, але й "життєве" підтвердження "публіцистичних" сценок, подій, колізій. І, можливо, тільки так висадка чергового нашого молодечого покоління на "безлюдний" острів патріотизму в Україні буде не така травматична, болюча, і тим паче, банальна.

Остап Дроздов. №1. Роман-вибух. Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. 256 с.

ТСН.ua, Ігор Бондар-Терещенко, 22.08.2016