Хто ці люди? П’ять українських романів, написаних не про тебе
Не можна от так просто взяти і зробити героя щасливим. Це і з реальними людьми не працює, що вже про вигаданих казати. Та й щасливий літературний герой має катастрофічний саме для літератури недолік – він нецікавий. Нас ваблять книжки, які «от точно-точно як про мене написані», але цікаві нам ті книжки, де «я б ніколи такого не зробив, я не такий». Придумати для персонажа глибоку кризу, ганебну звичку, видовищну патологію, а то і відверто клінічний діагноз – і хай живе з цим триста умовних сторінок, як уміє, на радість читачу. Ці п’ять цьогорічних книжок об’єднує майже патологічна ексцентричність героїв та неадекватність їхніх життєвих рішень. Ідеальний набір характерів, на які не захочеться добровільно походити, але якими можна принагідно спокуситися.
Лівий берег LB, Ганна Улюра, 13712.2019Марися Нікітюк, «Можливо, завтра» (Видавництво Анетти Антоненко)
Нарцисизм, невроз нав’язливих станів, інфантильність
Ірландець Дара втікає до Індії після неприємного розриву стосунків із жінкою, яку ніколи і не любив (в книжці достаньо натяків на те, що Дара – гей). В Індії він підхоплює шлунковий розлад, коїть два убивства – начебто ненавмисні, закохується в таємничу особу в червоному сарі і відкриває чакри. В подорожі він знайомиться з українкою Вікою.
Віка втекла на Гоа після неприємного розриву стосунків: після кількох років сумісного життя Андрій вигнав її з дому, а попереду депресивний лютий, тож квиток на літак виявляється порятунком для «жіночки під тридцять». На острові Віка підхоплює шлункову інфекцію, знаходить друзів, починає роман із місцевим богом-наркоторговцем і відкриває чакри.
Андрій – колишній бойфренд Віки. Він залишається в Києві переживати довгу зиму, чому немало допомагають запої, психотерапія, робота в рекламному агентстві і друзі з необґрунтованою претензією на дотепність. В Києві Андрій підхоплює шлункову інфекцію, важко переживає смерть психотерапевтки, хапає алкогольні тріпи і відриває чакри.Енергія кундаліні стрімко піднімається по хребту, прориває дамби здорового глузду і затоплює перший роман Марисі Нікітюк «Можливо, завтра». Герої Нікітюк отруїлися своїм життям і тепер буквально та не дуже естетично виводять з себе токсини. Добре, що ніжні руки чергової Гіти-в-синьому-сарі (є тут такий мандрівний персонаж) уже підставили тазик для блювотиння.
Назву книжці дала найпопулярніша відповідь автохтонів в Індії на будь-яке конкретне питання туриста: «Коли повернете мій паспорт? – Можливо, завтра», наприклад. Тема роману відповідна: що ми робимо зі своїми життями, поки наше життя іде повз нас. Їж, молись, люби (цю перед-історію Нікітюк чесно згадає). Труїсь, трахайся, забивай на все – українська версія. Ідеальний психологічний стан для таких персонажів: вдавати, що відчуваєш протилежне до того, що реально відчуваєш (дорослі ж бо люди!).
У Віки є теорія: світ мав би належати людям під (і трішки за) тридцять, коли комплекси подолані, а надбаним (та не заслуженим) відчуттям внутрішньої свободи правлять виключно збалансовані гормони. Власне, кожною з трьох новел «Можливо, завтра» керує свій гормон – від кортізолового Андрія через адреналінового Дару до прогестинової Віки.
Балансу між частинами роману не буде, власне, як і в тілах Марисіних тридцятиліток: всі історії тут випадкові, всі висновки з них – необов’язкові. Заради справедливості: балансу тут ніхто з героїв і не прагне, їхній омріяний спокій походить від відсутності вибору, спокій – це не-можливість дії.Анотація обіцяє треш-роман, анотація каже правду: «Можливо, завтра» – доброякісний безум.
